Народознавча година - ,,Українські жнива’’

 Народознавча година  - ,,Українські жнива’’.

Традиційно, 20 липня, до свята Єфросинії, потрібно встигнути скосити всю свою ділянку, адже за народними спостереженнями, в цей день обов’язково мав піти дощ, тому й мовили селяни: ,,Як зібрав сіно, не страшна Єфросіна’’. А вже після, повним ходом йшли жнива, встигай тільки снопи в’язати. І тому офіційним початком жнив, вважався день святого Прокопа, який припадав на 21 липня.

  Жнива традиційно включали ряд послідовних етапів: «зажин», «жниво», «дожинки», або «обжинки», яким відповідали певні ритуально-магічні дії.

Перед тим як розпочати збір урожаю жита чи пшениці, селяни у чистому одязі виходили на поле, дякували Богу, що дочекалися цього великого свята, й просили: «Господи-Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько».

Першим зажинав хто-небудь з господарів поля або «легка на руку» весела, моторна жінка. В деяких місцевостях збирання хліба намагалися розпочати в так звані «легкі дні», тобто дні тижня з жіночими назвами — у середу, п’ятницю, суботу.

Перший зжатий сніп, який в українців називався «воєводою» або «зажином», урочисто приносили додому і встановлювали на покуті, де він знаходився до кінця жнив. Церемонії з цим снопом нерідко супроводжувалися піснями, в яких висловлювалися побажання веселої праці, здоров’я женцям та багатства господарю. 

Прикрашений червоною стрічкою обжинковий сніп — «дід», «дідух» — на Святвечір урочисто ставили на покуті поряд з кутею та узваром. Потім його за символічну плату й частування обмолочували парубки й хлопчики-сівачі. Якщо в сім’ї була дівчина на виданні, перший сніп тримали до весілля, адже борошно з нього додавали до весільного короваю.

 Більшість обрядів, присвячених закінченню жнив, відбувалися безпосередньо на полі. Українці так само, як і решта землеробських народів Європи, обов’язково залишали на хлібній ниві декілька пучечків незжатого колосся. У кожній місцевості вони називалися по-різному – «спасовою бородою», «хвостом», «козою», «перепілкою» тощо. Іноді «бороду» обсипали зерном або клали під неї шматок хліба і дрібку солі. Чимало дослідників вбачають у цьому звичаї пережитки жертвоприношення матері-землі. Існувало повір’я, що в «бороді» знаходять притулок польові духи. Вірили також, що останнє колосся зберігає врожайну силу поля до наступного року, тому його заламування і зав’язування повинне було сприяти переходу цієї сили в землю. Подекуди зберігався звичай, за яким, скінчивши роботу, потомлені жниці качалися по стерні й снопах, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку!» або «Рілля, рілля! Хліба нам дай, а силу нашу віддай!». Однак, вже у XIX ст. цей звичай виконувався селянами не з магічною, а з розважальною метою.

З останніх колосків пшениці, жита або ячменю в’язали також красивий сніп і вінок, останній прикрашали польовими квітами, стрічками і одягали на голову найкращій жниці. Коронована вінком жінка (у деяких місцях її називали княжною, царівною) зі снопом у руках йшла попереду процесії, що з піснями й танцями рухалася з поля в село. Обжинкові пісні створювали урочистий настрій і розкривали символіку обряду. 

В окремих місцевостях Лівобережжя замість вінка плели хрест з колосся. Це — один з елементів впливу християнської церкви на народний обряд. На Поділлі обжинковий сніп нерідко заміняла «квітка» — символ успішно завершеної роботи, врожаю і достатку.

Звичайно вона мала вигляд сплетеного з колосків жита або пшениці букета заввишки близько 50 см., що розділявся в основі на 3 пучки — ніжки. «Квітку» виготовляли з останньої вижатої жмені або із зібраних на полі загублених колосків.

У більш давні часи, коли українці ще суворо дотримувалися аграрно-магічних традицій, особі жниці, якій належало нести вінок з поля, приділялася особлива увага. Його могла нести лише молода, красива дівчина з хорошою репутацією, обов’язково незаймана. Символічний зміст цієї переваги пояснює обжинкова пісня.

У тих випадках, коли обжинки влаштовувались після збирання врожаю толокою, тобто колективно, господар поля зустрічав процесію женців у себе на подвір’ї, після чого запрошував усіх до святкового столу. Натомість женці з традиційними побажаннями щастя і добробуту йому передавали символічні сніп та вінок. Цей вінок зберігали в коморі до весни і зерном з нього розпочинали сівбу наступного року.