Олег Ольжич

 21 липня 1907 року у Житомирі народився Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба) - український поет, археолог і політичний діяч.

 Змалку відрізнявся особливими здібностями: чудово малював, грав на піаніно та скрипці. У три роки навчився читати, у п’ять – написав невеличку п’єсу на три дії і сам її обробив. Коли 1919-го його батько виїхав у Будапешт як аташе з питань культури УНР, сім’я жила впроголодь. Олег часто ходив в далекі села вимінювати за різні речі картоплю і борошно. І якщо все проходило вдало, то потім у сніг і холод ніс на плечах важкий мішок. У неповні 23 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі. Він першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію. Перш ніж стати поетом, мав славу відомого археолога. Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь у експедиціях. А його дослідження друкувалися в спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії. Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині. Олег Ольжич  знав дев'ять мов. Був високий і сором'язливий. Дівчата дуже цікавились ним — але не закохувалися. Працював у музеях багатьох європейських країн. Читав лекції у Гарвардському університеті, отримав запрошення на роботу в Римі. Саме там познайомився з Євгеном Коновальцем. Для Ольжича ця зустріч змінила все подальше життя.

Першим друкованим твором Ольжича стала дитяча оповідь «Рудько» (1928), де описуються пригоди півня Рудька та інших мешканців подвір’я. Цього Рудька Олег намалював у п’ятирічному віці.

 У листах Олександр Олесь називав сина «довгоногим Лелеченькою». Псевдонімом Лелека Олег Кандиба підписув свої перші твори.

В жовтні 1941-го виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, маючи на меті відновлення української державності. Посилення репресій з боку гітлерівців змусили його переїхати до Львова. Саме тут жила його кохана – Катерина Білецька, що була молодша на 13 років. Друзі називали її Калинкою. Знайшов на Турківщині, в Карпатах, православну церкву в селі Яблінка Вижня, 2 серпня 1943 року пара обвінчалася. Вони з Катериною заприсяглися не повідомляти про своє вінчання нікому до кінця війни. Після одруження бачилися таємно, жили порізно. Удавали незнайомих між собою, коли доводилося разом зустрітися на людях. Гестапо заарештувало Ольжича 25 травня 1944-го на квартирі у Львові. Його відправили в концтабір Заксенхаузен і жорстоко катували протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Помер в ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц.

Вже після його смерті, 31 липня, народився син, названий на честь батька Олегом.

Народознавча година - ,,Українські жнива’’

 Народознавча година  - ,,Українські жнива’’.

Традиційно, 20 липня, до свята Єфросинії, потрібно встигнути скосити всю свою ділянку, адже за народними спостереженнями, в цей день обов’язково мав піти дощ, тому й мовили селяни: ,,Як зібрав сіно, не страшна Єфросіна’’. А вже після, повним ходом йшли жнива, встигай тільки снопи в’язати. І тому офіційним початком жнив, вважався день святого Прокопа, який припадав на 21 липня.

  Жнива традиційно включали ряд послідовних етапів: «зажин», «жниво», «дожинки», або «обжинки», яким відповідали певні ритуально-магічні дії.

Перед тим як розпочати збір урожаю жита чи пшениці, селяни у чистому одязі виходили на поле, дякували Богу, що дочекалися цього великого свята, й просили: «Господи-Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько».

Першим зажинав хто-небудь з господарів поля або «легка на руку» весела, моторна жінка. В деяких місцевостях збирання хліба намагалися розпочати в так звані «легкі дні», тобто дні тижня з жіночими назвами — у середу, п’ятницю, суботу.

Перший зжатий сніп, який в українців називався «воєводою» або «зажином», урочисто приносили додому і встановлювали на покуті, де він знаходився до кінця жнив. Церемонії з цим снопом нерідко супроводжувалися піснями, в яких висловлювалися побажання веселої праці, здоров’я женцям та багатства господарю. 

Прикрашений червоною стрічкою обжинковий сніп — «дід», «дідух» — на Святвечір урочисто ставили на покуті поряд з кутею та узваром. Потім його за символічну плату й частування обмолочували парубки й хлопчики-сівачі. Якщо в сім’ї була дівчина на виданні, перший сніп тримали до весілля, адже борошно з нього додавали до весільного короваю.

 Більшість обрядів, присвячених закінченню жнив, відбувалися безпосередньо на полі. Українці так само, як і решта землеробських народів Європи, обов’язково залишали на хлібній ниві декілька пучечків незжатого колосся. У кожній місцевості вони називалися по-різному – «спасовою бородою», «хвостом», «козою», «перепілкою» тощо. Іноді «бороду» обсипали зерном або клали під неї шматок хліба і дрібку солі. Чимало дослідників вбачають у цьому звичаї пережитки жертвоприношення матері-землі. Існувало повір’я, що в «бороді» знаходять притулок польові духи. Вірили також, що останнє колосся зберігає врожайну силу поля до наступного року, тому його заламування і зав’язування повинне було сприяти переходу цієї сили в землю. Подекуди зберігався звичай, за яким, скінчивши роботу, потомлені жниці качалися по стерні й снопах, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку!» або «Рілля, рілля! Хліба нам дай, а силу нашу віддай!». Однак, вже у XIX ст. цей звичай виконувався селянами не з магічною, а з розважальною метою.

З останніх колосків пшениці, жита або ячменю в’язали також красивий сніп і вінок, останній прикрашали польовими квітами, стрічками і одягали на голову найкращій жниці. Коронована вінком жінка (у деяких місцях її називали княжною, царівною) зі снопом у руках йшла попереду процесії, що з піснями й танцями рухалася з поля в село. Обжинкові пісні створювали урочистий настрій і розкривали символіку обряду. 

В окремих місцевостях Лівобережжя замість вінка плели хрест з колосся. Це — один з елементів впливу християнської церкви на народний обряд. На Поділлі обжинковий сніп нерідко заміняла «квітка» — символ успішно завершеної роботи, врожаю і достатку.

Звичайно вона мала вигляд сплетеного з колосків жита або пшениці букета заввишки близько 50 см., що розділявся в основі на 3 пучки — ніжки. «Квітку» виготовляли з останньої вижатої жмені або із зібраних на полі загублених колосків.

У більш давні часи, коли українці ще суворо дотримувалися аграрно-магічних традицій, особі жниці, якій належало нести вінок з поля, приділялася особлива увага. Його могла нести лише молода, красива дівчина з хорошою репутацією, обов’язково незаймана. Символічний зміст цієї переваги пояснює обжинкова пісня.

У тих випадках, коли обжинки влаштовувались після збирання врожаю толокою, тобто колективно, господар поля зустрічав процесію женців у себе на подвір’ї, після чого запрошував усіх до святкового столу. Натомість женці з традиційними побажаннями щастя і добробуту йому передавали символічні сніп та вінок. Цей вінок зберігали в коморі до весни і зерном з нього розпочинали сівбу наступного року.

Міжнародний день торта

 Цікавий факт! 

20 липня - Міжнародний день торта і основним девізом  свята є фраза "Я прийду до тебе з тортом". Тож, без жодних докорів сумління дозвольте собі сьогодні шматочок улюбленого тортика та пригостіть близьких)

Торт - в перекладі з італійської означає "круглий хліб" і являє собою один або кілька коржів, просочених кремом або джемом, і прикрашених зверху кремом, глазур'ю або фруктами. 

Історія цього десерту налічує приблизно 2000 років. Однак точну дату виготовлення першого торта назвати неможливо, оскільки не вирішено головне спірне питання, які продукти мають входити до складу справжнього торта. Рецепти перших тортів включали борошно, мед, горіхи, яйця, молоко. Оскільки одним із головних інгредієнтів торта вважалося борошно, то пальму першості можна віддати Греції. Саме тут у неолітичних селах під час розкопок були знайдені торти, що були спечені з пом'ятих зерен.

Але, мабуть, головне призначення торта - це можливість бути з'їденим в урочистій і святковій обстановці за чашкою чаю в колі друзів. Тому саме торт був обраний символом дружби і миру для багатьох країн, які і вирішили відзначати Міжнародний День торта. Щороку Міжнародний день торта присвячений різним темам, наприклад, космічній, любовній, казковій. 

Найвищий торт, що складається зі 100 ярусів і заввишки 30 метрів, був випечений у США, в штаті Мічиган. Найважчий торт вагою понад 50 тонн - також родом зі США, штат Алабама. Найдовший торт у 246 метрів був виготовлений, а потім розрізаний на 15000 шматочків і подарований дітям іменинникам у Перу.

Вперше на міжнародному рівні День торта був проведений у 2011 році. Ініціатором цього солодкого і демократичного свята став "Міланський Клуб" Королівства Любові - міжнародне некомерційне співтовариство музикантів, кулінарів та інших захоплених творчих людей. Мета свята була в поширенні по всій Землі ідей миру і дружби через культуру. Цю цікаву ініціативу підтримали багато країн СНД, а також Ізраїль і США. В цей день було спечено перший у світі спільний багатонаціональний торт, у приготуванні якого взяли участь люди з цих країн.

Едгар Дега

 Едгар Дега (справжнє ім'я Едґар-Ілер-Жермен де Ґа) - народився 19 липня 1834 в Парижі в сім’ї банкіра. Незважаючи на те, що спочатку Едгар Дега в біографії займався правом, він залишив це заняття для навчання живопису. В 1855–1856 він відвідував Школу файних Мистецтв. Наступні три роки він жив у родичів в Італії — у Флоренції та Неаполі. Під час свого перебування у Римі він працював як художник на віллі Медічі і студіював мистецтво старих італійських майстрів 15-16 ст.

В ранній період своєї творчості Деґа писав картини на історичні теми реалістичні портрети, які позначено виразністю і тонкістю. З 1873 року приєднався до імпресіонізму і став одним із найхарактерніших із його представників. Деґа зображав буденні сцени з паризького життя .

Дега був настільки зачарований балетними танцівницями, що створив понад 1500 робіт з їх участю («Блакитні танцівниці»), кінним перегонам («На кінних перегонах», 1877–1878, Париж). Обдарований художник вважався блискучим, витонченим, проникливим портретистом, протягом 6 років він представляв свої роботи в Салоні.

Едгар Дега був перфекціоністом. Його знайомі жартували, що тільки відібравши картину, можна було припинити роботу над нею. У житті Дега був одночасно стриманим і запальним; з ним траплялися напади гніву. Друзі та члени його сім’ї відгукувалися про Дега як про незграбну людину. Він також був відомий як здібний мімічний актор. Неослабний перфекціоніст, Дега намагався поєднати класичне мистецтво безпосередньо з імпресіонізмом. 

Він робив замітки, начерки з живих моделей під час рухів, щоб зберегти неофіційність дій, поз. Саме з такими напрацюваннями він починав трудитися в студії, а не безпосередньо з натури, як робили його сучасники. Більше того, за свою біографію Дега Едгар ввів кілька сміливих інновацій. 

Під впливом японських художників, а також фотографів, Дега відійшов від традиційних ідей врівноваженого розташування. Потроху Дега відходив від живопису маслом, можливо через втрату зору. Його скульптурні роботи включають кілька чудових зображень танцюристів, коней. Безліч картин і скульптур Едгара Дега можна побачити в музеї Метрополітен. Деякі з особливо видатних його робіт, наприклад «Absinthe , The Rehearsal», » Two Лаундрессес» знаходяться в Луврі. 

Він ніколи не був одружений. Про його особисте життя відомо мало. Ніхто не знав, чи є у Дега коханка. Сам Дега ніколи не розповідав про свої стосунки з жінками. У своєму заповіті Дега вказав, щоб на його похороні не було ніяких урочистих скорботних промов. Він одягався по-чудернацьки і зухвало, фарбував стіни в будинку в лимонно-жовтий і пристрасно любив фотографуватися. 

10 років перед смертю він взагалі не малював через проблеми із зором. Едгар Дега помер 27 вересня 1917 в Парижі у віці 83 років, будучи визнаним майстром і авторитетним живописцем. Він по праву вважався одним з найяскравіших представників імпресіонізму, оригінальним творцем. Згідно з останньою волею Дега похорони пройшли скромно, хоча проводити Дега в останню путь зібралося багато старих друзів, серед яких були Клод Моне і художник Жан-Луї Форен.