четвер, 14 січня 2021 р.

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, МЕЛАНКИ ТА СТАРИЙ НОВИЙ РІК!

 13 січня - ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, МЕЛАНКИ ТА СТАРИЙ НОВИЙ РІК!

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки. Цього дня наші предки започаткували традицію водити «Меланку». Дівчата обирали найкращу з-поміж себе і одягали її «молодою»: вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчат убиралася за молодого (жупан, шапка, шаровари, чоботи) й звалася Василем. Уся дівоча ватага іменується дружками. Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходили – щедрували під вікном. На Меланки ходять також і парубоцькі гурти. Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками. Один з них, зазвичай, перевдягнений в жіноче вбрання. Окрім того, цього дня відбуваєтья одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у щедрий вечір, – «водіння кози».

Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

У надвечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне надвечір’я.

Напередодні Нового року за старим стилем незаміжні дівчата ворожать на судженого, з яким вони проведуть усе своє життя. У прагненні дізнатися про своє майбутнє наші прабабусі нерідко вдавалися навіть до допомоги нечистої сили, викликали духів покійних, спілкувалися з відьмами і чаклунами. Саме в ці святочні вечори, на Старий Новий рік, проводяться найцікавіші, страшні й веселі, колективні й одиночні ворожіння. Вважається, що в цей час, як і в ніч на Андрія, ворожіння найточніші.

Одним із найпоширеніших є ворожіння на варениках. У начинці господарочки ховають ґудзики, квасолинки, цукор, нитки, перець та монети. Якщо оберете вареник з квасолею – це до поповнення в родині, ґудзики – до обновки, цукор – до солодкого життя, перець – до гострих новин, нитка – на дорогу. Також, щоб дізнатися, хто першою вийде заміж, дівчата годують кішку варениками. Чий вареник кішка з’їсть першим, та перша і піде під вінець.

Поширеним є ворожіння, коли дівчина, яка хоче вийти заміж, після опівночі повинна вийти на вулицю і спитати ім’я у чоловіка, який їй зустрінеться першим. Згідно з ворожінням, саме так зватимуть її майбутнього чоловіка. Варто також і роздивитися обличчя незнайомця, адже вважається, майбутній наречений матиме ту ж красу, що й опитаний.

Дівчатам, які бажають дізнатися про своє майбутнє сімейне життя, можуть “підслухати” у сусідів свою долю. Той, що ворожить, йде під чужі вікна і підслуховує будь-яку розмову. Залежно від того, хто говорив: молодий або старий, тверезий або п’яний, і чи була розмова веселою або неприємною, той, що ворожить, передрікає собі чоловіка молодого або старого, непитущого або п’яницю, і життя веселе і безтурботне, або важке і неприємне.

Зі святом!





 13 січня 1906 року вийшла перша щоденна українська громадсько-політична і культурно-просвітницька газета ,,Громадська думка’’. Видавцями були Є. Чикаленко, В. Симиренко В. Леонтович. Редактори: В. Леонтович, Ф. Матушевський, Б. Грінченко. Безпосереднім продовженням (після закриття «Громадської думки») стала газета «Рада

Проіснувала газета ,,Громадська думка’’ до серпня 1906 року, нині зберігається у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Газета створена була задля того, аби виразно й гучно піднести свій голос в "оборону потреб і прав українського народу його рідною мовою", щоб цей народ "зайняв своє місце в сім`ї культурних народів цілого світу". У редакційній статті першого номера особливо підкреслювалася думка: "Всі умови життя нашого: політичні, економічні й культурні – повинні служити тільки до того, щоб людям дати щастя, щоб кожна особа людська й жила справді людським життям та забезпечено було людське право кожному, хто тепер тих прав позбавлений" (1905. – 31 груд.). Газета прагнула завоювати міцні позиції серед українських читачів, бути "органом всієї України", трибуном справедливим і щирим, аби подавати якомога повний образ не тільки суспільно-політичного, а й духовно-культурного життя українців у всьому світі, дотримуючись засад поступовості й демократизму. З перших номерів редакція взяла курс на висвітлення права народу на освіту, навчання рідною мовою, економічну незалежність, духовний розвиток, автономію України.

В діяльності редколегії щоденника стало важливим акцентування уваги на інформаційних жанрах – про злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій, громадських об'єднань тощо. Багато місця відводилося поточному громадсько-політичному та культурному життю Києва.

Газета привертала увагу гостротою публікацій, в яких містилася критика існуючого ладу. Успішно публікувалися фейлетони. Щоб зацікавити широкі кола читачів, газета прагнула утримувати "неймовірний" тираж у п'ять тисяч примірників. "Громадська думка" розповідала читачам про життя і проблеми різних політичних партій та організацій

Газета була закрита після проведеного обшуку 18 серпня 1906 року за наказом губернатора. Є. Чикаленко намагався врятувати видання: він подав клопотання про відновлення виходу газети, але дозволу не отримав. У вересні 1906 р. замість «Громадської думки» почала виходити газета «Рада», котра стала координаційним центром українського національно-визвольного руху Наддніпрянщини.



вівторок, 12 січня 2021 р.


 

Сергій Йосипович Параджанов

 Кіноклуб ,,Kartonni vikna" знайомить!

9 січня 1924 року в Тбілісі народився Сергій Йосипович Параджанов — український та вірменський кінорежисер. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно». Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму, хоча за життя ці твори перебували в андеграунді, і на виставках з'явились лише після смерті художника.

У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році - Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).

Сергій Параджанов став творцем візитівки українського поетичного кіно – фільму “Тіні забутих предків”. Картина отримала 39 міжнародних нагород та 24 гран-прі на кінофестивалях. Нею захоплювався весь світ та згодом картина стала класикою світового кіно того періоду. Вже у 2010 році відомий сербський режисер Емір Кустуріца назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною у світі.

Стрічка отримала 28 міжнародних нагород. 24 Гран-прі міжнародних фестивалів, а за кількістю призів увійшла до Книги рекордів Гіннесса. Для зйомок фільму режисер вирішив пофарбувати скелясті гори в Карпатах в синій колір. На його думку, такий пейзаж був дуже ефектним.

Будучи під арештом Параджанов збирав усілякий непотріб – газетні вирізки, ґудзики, шнурки, дроти, висушені рослини – і з цього творив. Наприклад, він створив букет із дроту і шкарпеток, який на 8 березня подарував Лілі Брік – господині одного з найвідоміших в XX столітті літературно-художніх салонів, музи радянського поета Володимира Маяковського. Жінка подарунок оцінила і навіть берегла у вазі, яку свого часу подарував Маяковський. Коли у режисера забрали олівці, то він почав збирати кришки від молочних пляшок. На них видавлював цвяхом портрети відомих людей – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Петра І тощо. Потім заливав фольгу смолою і виходили «талери Параджанова». Декілька з них навіть надсилали на психіатричну експертизу, але замість бажаних для тодішньої влади підтверджень, що Параджанов «неадекватний», отримували повідомлення: «Неймовірно талановитий».

У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю... українською мовою. Розповідав про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб», а в кінці бесіди сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».